Олімпійський уроку «Діти — олімпійська надія України»

Мета:  формування позитивних мотивацій занять до занять фізичною культурою і спортом;

розповсюдження ідеалів і цінностей олімпізму

 Перший урок «Я – громадянин України! Я – громадянин Європи!»

1 ВЕРЕСНЯ, 2017

Конспект першого уроку 2017  «Я – громадянин України – європейської країни».

 Мета: Сприяти усвідомленню учнями місця України серед інших країн, допомогти зрозуміти важливість Європейського об’єднання, приналежність України до європейської сім’ї народів, акцентувати увагу на необхідності розширення знань про Україну як можливого члена Євросоюзу, розширювати знання учнів про Європейський Союз, країни, які в нього входять, сприяти формуванню нового європейського світогляду молоді, розвивати навички творчого мислення учнів шляхом їхнього включення у полеміку, формувати моральні пріоритети, які визначають людину найвищою цінністю.

 Обладнання: комп’ютер, презентація.

Ті держави здатні стати великими, у яких великі малі люди.

 О. Довженко

Актуалізація опорних знань.

Нам постійно твердять про те, що Україна вже є європейською державою, але чи це дійсно так? Напевно,  Україна зможе по  праву вважатися  такою, коли  в кожного  її  громадянина будуть європейська свідомість, європейське мислення, європейське бачення, європейська поведінка і … європейський рівень життя.

Коли кожен зможе з гордістю сказати: «Я – громадянин України! Я – громадянин Європи!» Що особисто я можу зробити, щоб моя рідна країна стала ближчою до Європи? Саме своїми власними руками, а не через підписування численних декларацій. Саме своїм власним розумом, а не через сліпе слідування чужим гаслам. Саме своїм власним духом, а не через постійне повторювання заїжджених ідей.

Я можу! Я можу мислити по-європейськи, робити по-європейськи, бачити по-європейськи та показувати це всьому світові, у якому місці я б не перебував.

Тема нашого першого в цьому навчальному році уроку «Я – громадянин України – європейської країни». На перший погляд – нічого нового для нас. Адже за своїм географічним розташуванням Україна – звичайно ж держава європейська. Навіть географічний центр Європи знаходиться поблизу с. Ділове Рахівського району Закарпатської області.

Україна – одна з найбільших держав Європи. Довжина кордону становить 7700 км. Україна – єдина країна Європи, яка має стільки близьких сусідів. Наша Батьківщина межує з сімома країнами.

Назвіть ці країни (Росія, Білорусія, Польща. Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова). Південну частину омивають води… Чорного і Азовського морів, де проходять водні  кордони  з азіатськими країнами.

Назвіть їх (Туреччина, Болгарія, Грузія та інші).

Отже,  майбутнє України тісно пов’язане з майбутнім Європейського Союзу.

Ще    Леонід Кравчук Президент України підписав Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС. І це була перша угода між ЄС та країнами колишнього Радянського Союзу.

Європейський Союз був створений у 1992 році. До нього входять 28 країн. Україна упевнено стоїть на шляху євроінтеграції.

Та кожен справжній європеєць любить та знає історію своєї країни. Святою для кожного є земля, де він народилася і зробив свій перший крок. І чим дорослішою стає людина, тим глибшає її любов до батьківщини…

А зараз перевіримо ваші знання про нашу країну.

 

Бліц-турнір «Моя Україна»

Що ми відзначаємо 23 серпня? (День Прапора).

Коли ми святкуємо День незалежності України? (24 серпня).

У якому році була прийнята Конституція незалежної української держави? (1991 рік)

Із скількох областей складається Україна? (24 і Республіка Крим)

Хто є автором слів Гімну України? (Павло Чубинський)

Хто написав музику до нього? (Михайло Вербицький)

Назвіть прізвище першого космонавта України? (Леонід Каденюк)

Який найбільший звір України? (Зубр)

Яка найбільша морська тварина живе в Україні? (Дельфін)

Назвіть державні символи України?

Назвіть народні символи України?

А ТЕПЕР ПРОПОНУЮ  ГРУ «ВІРЮ – НЕ ВІРЮ»

Чи вірите Ви, що Київ – найстаріше місто в Україні? (Ні. Місту Керч (Пантікапей) – 2600 років)

Чи вірите Ви, що географічний центр Європи знаходиться в Україні? (Так, у Карпатах)

Чи вірите Ви, що символом найвищої влади на Січі був меч? (Ні, булава)

Чи вірите Ви, що штани хлопцям до ХІХ століття дозволяли носити тільки після 15-ти років? (Так, до цього носили сорочку)

Чи вірите Ви, що слово «кобзар» може писатися як з великої букви, так і з маленької? (збірка «Кобзар» Т.Г.Шевченка, перифраз Кобзар – це Т.Г.Шевченко, кобзар – )

Чи вірите Ви, що князь Володимир запровадив християнство і охрестив народ Київської Русі? (Так,  у 988р.)

Чи вірите Ви, що княгиня Ольга створила першу бібліотеку, дбала про поширення освіти. (Ні, Ярослав Мудрий)

Діалог учителя з учнями:

Усім знайомий вислів: «І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь».

Хто є автором цих відомих рядків? (Т.Г. Шевченко).

Як ви розумієте цей вислів? 

(Серед низки учнівських відповідей необхідно зосередити увагу на таких:

для успішного розвитку України, її процвітання необхідно сумлінно працювати, любити Батьківщину,

знати та поважати історико-культурні особливості держав-сусідів;

вивчати досвід інших країн;

український народ з його культурною спадщиною, гуманістичною ментальністю достойний зайняти гідне місце в Європі, зокрема стати членом ЄС).

 Європейський Союз (ЄС) – European Union (EU) – це об’єднання країн Європи, які через створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість держав-членів.

У наявний момент в межах Європейського Союзу об’єдналося скільки держав-членів? (28)

з населенням близько 507 млн. чол. Столицею Європейського Союзу є Брюссель.

Європейський Союз треба сприймати як єдиний організм у поєднанні усіх його інтеграційних складових – економічних, соціальних, політичних, правових. Національні держави, що входять до його складу, разом з тим, залишаються незалежними та суверенними.

Спершу Європейський Союз був заснований шістьма країнами (Франція, Італія, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), але після цього відбулось сім етапів послідовного розширення ЄС, що наразі нараховує 28 членів.

 Хронологія вступу країн до ЄС

1957 рік: Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція; 1973 рік: Великобританія, Данія, Ірландія;

1981 рік: Греція;

1986 рік: Португалія, Іспанія;

1995 рік: Австрія, Фінляндія, Швеція;

2004 рік: Латвія, Литва, Естонія, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Угорщина, Кіпр; 2007 рік: Болгарія, Румунія;

2013 рік: Хорватія.

На даний момент три країни мають статус кандидатів на вступ до ЄС: Македонія, Туреччина, Чорногорія.

Географічне лото

(Діти отримують 2 набори карток – один з назвами країн, інший – з столицями. Їм необхідно розкласти картки у відповідності один з одним – країна та її столиця. Для полегшення завдання діти можуть отримати карту Європи.)

Країни:

Австрія – Відень.

Чехія – Прага.

Греція – Афіни.

Італія – Рим.

Швеція – Стокгольм.

Франція – Париж.

Німеччина – Берлін.

Словаччина – Братислава

Польща – Варшава

Литва – Вільнюс 

ЄС відкрив кордони для України: Рада Європи схвалила рішення про внесення України до переліку країн, громадянам яких скасовуються візові вимоги. Документ було підписано 17 травня.

Уже починаючи з літа 2017 року без візи можна відвідати практично будь-яку країну ЄС. Виняток – Великобританія та Ірландія, які є членом Євросоюзу, але не входять до складу Шенгенської зони.

Але без «штампу» в паспорті можна буде відвідати інші країни, які не є членами ЄС, але входять до Шенгенської зони:

Ісландію;

Ліхтенштейн;

Норвегію;

Швейцарію.

Тим, хто захоче потрапити в Європу без візи, потрібно пам’ятати про обмеження, які накладають європейці на спрощену систему перетину кордону ЄС для українців.

По-перше, без візи до Євросоюзу можна потрапити тільки з біометричним паспортом.

По-друге, віза не потрібна виключно при короткострокових поїздках – до 90 днів за півроку. Якщо ви пробудете довше, то вам узагалі можуть заборонити в’їзд на територію ЄС.

По-третє, безвізова поїздка виключає можливість працевлаштування в Європі. Якщо ми хочемо поїхати до ЄС, щоб знайти роботу, отримати візу таки доведеться.

По-четверте, ви можете їхати на навчання до Євросоюзу без візи, тільки якщо навчання триває не довше 90 днів на півроку. Інакше знову ж таки потрібна віза.

Щоб потрапити до ЄС без візи, нам може вистачити лише біометричного паспорта. Але на практиці на кордоні у нас мають право попросити документи, які підтверджують нашу платоспроможність та належні умови перебування. Також  можуть запитати про мету поїздки.

Скільки грошей треба мати, щоб пустили без візи? У різних країнах Європейського союзу діють різні вимоги. Наприклад, щоб потрапити до Франції, може знадобитися 65 євро на добу, а ось у Німеччині може вистачити 45 євро.

Підбиття підсумків гри.

Учитель. Усього на території Європи розташовано 45 незалежних країн, економіка і культура яких тісно пов’язані. Україна, маючи великий природний, економічний, культурний, інтелектуальний потенціал, спроможна посісти належне місце серед народів Європи і світу в цілому.

Кожен повинен пам’ятати, що настав час, коли все залежить від спільної взаємодії та  співпраці громадян держави Україна – дорослих і молоді.

Майбутнє залежить від кожного з нас!

 

ОНЛАЙН ЗУСТРІЧ

Онлайн зустріч в рамках декади за професією «Оператор комп’ютерного набору». Цікава онлайн зустріч відбулась  19 квітня 2017 року в Одеському центрі професійно-технічної освіти з письменницею та поетесою сьогодення Майєю Яривчик.

Майя Яривчик народилась 1 грудня 1979 року в смт. Новодонецьке Добропільського району Донецької області. Це невеличке шахтарське містечко, яке було засновано в середині ХХ століття.

З 1998 р. по 2002 р. навчалася на філологічному факультеті Слов’янського державного педагогічного інституту (відділення української мови та літератури) за фахом учитель української мови та літератури. Під час навчання була постійним автором у філологічному альманасі «Євшан» та редактором факультетської малотиражки «Vita Nova». Маю велику кількість публікацій (переважно поетичних) у різних періодичних виданнях. Окрім того, близько двох десятків наукових статей (педагогіка, література). З 2004 і по сьогодні працює вчителем української мови та літератури у Новодонецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 17. З 2012 року працює із обдарованими дітьми у МАН. З 1997 року є членом Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.

Почала друкуватися з 2002 року. Має дві власні поетичні збірки («Перший дотик» та «Сезон печалі») та декілька книг у співавторстві («Сіяч, який сіє себе із руки», «Із Сіячем на одній хвилі», «Ми, повстанці, - сини України!»). За останній час брала участь у декількох літературних конкурсах: Східноукраїнський регіональний проект літературної творчості «Кальміюс» (3 місце в номінації «Проза для дітей»), Всеукраїнський проект від видавництва «Мамине сонечко» - надруковані оповідання у збірці «Героям слава!».

         Учні ознайомились з творчістю Майї Яривчик,  задали наживо, свої питання почули змістовні відповіді та побажали провести, ще не одну таку зустріч. А також учні мали нагоду впевнитись що такі зустрічі дуже зручні  та продуктивні.  

Декілька творів автора

Усі історії написані на основі реальних фактів, з використанням інформації про героїв з мережі Інтернет, спогадів, військових щоденників або інтерв’ю.

Історія № 1 «Туман»

Січень цього року видався туманним, холодним, неприємним. Мабуть, ще ніколи зима не була такою колючою. Наша група отримала наказ іти до монастиря. Отож, п’ять БМП та два танки вирушили в дорогу.

Туман ховав дерева, дорога здавалася примарною стежкою, що веде в нікуди. І ніде не подінешся від нього, не втечеш. Просуваючись неквапно до вказаного орієнтиру, кожен думав про своє… Думали про те, що чекає на нас за тим туманом, що ховає він у собі – чи спокійну дорогу, чи неприємні несподіванки.

Одна за одною БМП йшли до монастиря. Раптом чуємо від водія:

- Агов, хлопці, здається ми трішки заблукали. Туман, хай йому грець!

- Ну то й що, зв’яжися з іншими машинами, наздоженемо!

- Овва! Зв'язок зник. Що то за день сьогодні? Чи це клятий туман все псує? – якось іронічно, але стривожено думав уголос водій.

Водій Роман у нашій групі нещодавно, але встиг потоваришувати з усіма. З технікою на «ти», професіонал. А спробуй не посміхнутися на його постійні дотепи! І де тільки натхнення брав. Щодня його жарти не давали нам впасти у відчай, підтримували в ті хвилини, коли, здавалося, тільки й плакати треба.

- Ну що там, Романе? Є зв'язок? Заблукали ми, чи що?

- Та нема. От же лиха година! Може хто знає якесь заклинання, щоби оту рацію вмовити працювати, га?

У відповідь він почув дружний регіт:

- Ну, якщо вже ти, Романе, не знайшов з тою рацією спільної мови, то нам і поготів! – відгукнувся командир.

І в цю мить рація заверещала:

- Наступ! Усім машинам, уперед!

Тим часом Роман, покладаючись на якесь, певно, шосте чи сьоме відчуття, вивів таки БМП на правильний шлях, бо поперед себе ми побачили метеовишку, а біля неї трохи осторонь – монастир.

Поки ми блукали в тумані та чаклували над рацією, вже почався бій. А нашим двом машинам як пороблено – треба вже хлопців у бою підтримати, а тут на них заклинило люк та башту. От як хочеш, так і вибирайся! Удача остаточно від нас відвернулася, коли ми почули крик Романа: «Все, приїхали! Заглохли!»

Вибиралися хвилин десять. А в бою десять хвилин – це півжиття.. Якось таки вибралися, під прикриттям машин (завелися врешті!) ми кинулися вперед, до своїх. Боковим зором бачу, що хлопці розділилися на групи, а я один іду. І тут хтось із хлопців: «Лягай! Міни!!». Усі врозтіч. Та хіба ж від тих мін сховаєшся? Не сама влучить, так уламками посіче.

Чую, Роман поруч намагається жартувати, але голос якийсь.. Не такий, як завжди. Повертаю голову, а він поранений. Зітхаю полегшено: «Ромка! Живий! Я зараз, чекай».

Витяг його подалі від обстрілу, за машини. Там хлопці перев’язали, кажуть, житиме, ще на весілля до нього поїдемо. А що, то ідея!

Та весілля весіллям, а завдання треба виконувати. Йду далі. Добре, що від вибухів диму багато, ще й туман. Ворог не бачить. Добіг до попередніх машин, допомагаю завести, бо колона йти не зможе. Стріляють, стріляють, скільки ж іще стрілятимуть? Вже вуха не чують нічого, крім тих пострілів.

Завелися. Поїхали. Усе, колона може йти далі. Той туман, що завів нас хтозна-куди, нам якраз на руку, вийдемо непомітно. Знов стріляють, накрили щільним вогнем. Як, чорт забирай, вони в тому тумані бачать??

А далі - я вже лежу і дивлюся в небо. Міни. Пряме влучення. Таке й не опишеш, просто «бах!», і все… Пам'ятаю, що лежав на спині і стріляв з автомата над бетонним парканом, скінчилися набої, не можу поміняти магазин. Дістав гранату, та хлопці вже почали витягувати поранених за метеовишку. Проповз метрів 15-20 і недалеко від того місця, де впав після поранення, знову вибухнула міна. Ще декілька вибухів, завантажили мене в БМП…

- Як Роман? – питаю.

- Та житиме, він ще й жартує лежить, оно хлопці посміхаються. Це ж треба, скільки в одній людині оптимізму!

Вогневу кулеметну точку ворога ми знищили. Чи то всупереч туману, чи завдяки, не знаю. Я отримав поранення ніг, але сподіваюсь, що на Ромчиному весіллі ще танцюватиму гопака.

Нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Герой, скажете? Та який з мене герой, звичайна людина, солдат, що виконував свій обов’язок.

А туман з того часу я недолюблюю.. Є в ньому щось тривожне…

Історія 2. «Джин» Всемогутній

Пам’ятаю, як у дитинстві мама казала: «Ну от же ж, дав Бог дитятко! Суще тобі чортеня! Сусідські дівчатка як дівчатка, у спідничках, ляльками бавляться, а моє що тобі хлопець – вдягне штани, і тільки майнуло за вітром..» Була я дійсно такою, непосидючою, допитливою, сміливою. Скільки разів мене батько з дерев знімав, витягав з човна на річці (бо заплисти розуму стало, а назад до берега – ніяк), синці мої лікував, набиті в походах за сусідськими яблуками та грушами…

Роки спливли, я подорослішала, але чортеня в мені лишилося. Коли почалися в країні заворушення, я пішла волонтерити. Відчувала, що маю

бути корисною тим, хто захищає нас від ворога. Якимось чином мені вдавалося завжди знаходити те, що потрібно, і за це мене прозвали «Джином», всюдисущим і всемогутнім. Бо знали – що не попросять, то знайду, ще й привезу, доставлю туди, де інші може й не пройшли б.

Отак допомагала бійцям, та коли більша їх частина пішла на фронт, то не втрималася, записалася добровольцем. Мама, звичайно, переживала, та, згадавши моє «бурхливе» дитинство, змирилася: «Що ж, доню, напевно ти там потрібна… А я буду за тебе молитися.»

Того разу ми перебували біля Дебальцево. Якраз було затишшя. Пострілів не чути, наступів нема. Відпочиваємо. Я й забувала часом, що я – жінка, і знаходжусь серед чоловіків. Мої побратими не розділяли нікого на «чоловік» і «жінка», всі рівні. І так само, як чоловіки могли чистити картоплю, ми, жінки, стріляли чи ходили у розвідку.

Отож, одного теплого сонячного ранку ми насолоджувалися тишею. Начебто ніяких термінових справ не було. Я вирішила прогулятися. Неподалік від місця нашого табору були такі чудові галявини, заквітчані, пахучі, яскраві. Отут я згадала, що я таки жінка, захотілося зібрати хоч маленького букетика. Йду собі, роздивляюся. Все таки які ж прекрасні українські степи! Що тобі море, загубитися можна. А влітку вони просто неймовірні, коли розцвітають польові квіти. Потихеньку-потихеньку мій маленький букетик більшав. Час повертатися. Але щось раптом мене стривожило. Так. Птахи замовкли. А це могло означати тільки одне – десь неподалік люди. Одразу майнула думка – зброю не взяла, до табору далеченько, кричати не можна, видати себе – теж. Що ж робити? Озираюсь навколо, нікого не видно, а птахи все мовчать. Тут бачу – дерево, та таке розлоге, з пишним листям. Навіть не думаючи (то певно навички спрацювали, набуті ще в дитинстві) злетіла на нього, видерлася вище, аби роздивитися. І побачила – метрів за триста дійсно просувається група солдат, знизу, з землі їх не видно. Розвідгрупа! Я б їх і не побачила, йшла б собі, поки не зустрілася б очі-в-очі.

Треба приймати рішення. Час іде, вони наближаються. Та хіба я не «Джин» всемогутній? Згадала, що десь у кишені завалялося люстерко, треба ж інколи зачіску поправити абощо. Спробую, пан або пропав. Залізла на найвищу гілку, повернулася у бік табору, і давай ловити сонячні промені. Хтось має побачити! Ворог наближається, ну давайте ж, хлопці, подивіться!

Мабуть, мої зусилля таки були не марними, у таборі все стихло. Я помітила, як бійці розбіглися, схопивши зброю. А мені що ж, так і сидіти? Я рвалася туди, але розуміла – без зброї я дуже легка мішень. Тому зачаїлася, поки розвідгрупа ворога пройшла повз мене, а тоді вже тихенько спустилася.

Поверталася до табору іншою стежиною. Дякую вам, степові трави, що дали мені прикриття! Поспішала, а як же я можу таке пропустити! Та все одно, коли врешті дісталася табору, то там вже пов’язані сиділи бійці «з того боку».

* Ну що ж ви, хлопці! Я вам такий подарунок зробила – узяти майже без бою розвідгрупу, то везіння чистої води. А ви мені жодного не залишили!

* Джине, твоя справа нам тут чудеса створювати, а воювати ми вже й без тебе якось будемо, - відказують, сміються.

* Букетик хоч принесла? Чи й забула, поки бігла?

Принесла, стояв він ще тижнів зо два, нагадуючи про моє маленьке диво.

І знов бойові будні. Вже другий раз я повертаюся на передову. Не можу відсиджуватися вдома. Так, дехто вважає, що жінкам на війні не місце. А я впевнена – хто, як не ми? Та й не можна залишати бійців їхнього власного всюдисущого й всемогутнього Джина з простим українським прізвищем…

Історія 3. Депутат

До нас часто приїжджають журналісти. Беруть інтерв’ю, знімають, записують розповіді. А одного разу конфуз стався.

Було це так. Приїхали одні, знімали відео, розпитували. А ми давай старатися, розповідали всяке – і як в наступи ходили, і як ворогів били, і хто з наших бійців чим прославився. І тут журналіст питає:

* А от чи є у вас хтось ну зовсім особливий?

* Чого ж нема, є. Ходім, познайомлю.

І поки ми йдемо, роблю, так би мовити, передмову.

* Знаєте, є у нас особливий боєць. Депутат.

* Так таки й депутат? Справжній? – дивується журналіст. А чого б не дивуватися, нечасто зустрінеш слугу народу на передовій.

* Та ні, несправжній. То позивний такий у нього. Бо важний дуже. Але поважають його. Чуття в нього якесь. По-перше, завжди відчуває, коли буде атака, особливо повітряна. Як ми вже не перевіряли приборами, а він все одно наперед знав. Як ото розвідка, тільки ходити нікуди не треба. А ще він завжди знає, коли їстимуть. Ну от талант! Ненажера такий собі.

Йдемо ми, значить, йдемо. А журналіст здивовано:

* А чого це ми у поле йдемо? Він окремо живе?

* Так, окремо. Бо хоч і депутат, а бруду розводить, що ой-ой. Та ми вже майже дійшли.

* Що-о?? – округлює очі журналіст. – У загоні? Там і живе?

* Та що ви дивуєтесь, там і живе. Наче ніколи такого не чули. Він у нас трохи поранений, ноги однієї нема. До лікарів возили, ті сказали, що мабуть, не житиме. Але ні, очуняв. Так ми тепер з нього приклад беремо. Кажуть хлопці: «Якщо вже Депутат без ноги вижив та спокійнісінько собі живе, то нам годі плакатися!» І друг у нього є, теж без ноги, але на протезі ходить. Ну, заходьте, чого стали.

* Темно як! І де ж ваш герой?

* Та оно він, бачте, обід перетравлює.. Депутате, а ходи сюди, до тебе гості!

* Тю-ю-ю! Та це ж свиня!! – полегшено зітхає журналіст.

* А ви думали хто??

Хто ж знав, що вони нічого про нашого Депутат не чули. Він місцева знаменитість вже. Тільки й бігають до нас на нього глянути. Отак-от буває. Часом і свиня – «зірка»...

Історія 4. «Аліса»

* Прощавай, Алісо!

* Щасливої дороги тобі, друже!

* Прощавай! Хто ж нас тепер охоронятиме?

* Бувай!!

Хлопці прощаються з вівчаркою Алісою. Декілька місяців тому СІЧовики врятували Алісу. Вона жила в селищі Піски, що під Донецьком. Весною його накрили сильним мінометним вогнем вороги. Подружжя господарів, з якими жила Аліса, отримало важкі поранення, їх забрали в госпіталь. А майно та Аліса залишилися. Їй пощастило, що бійці помітили її. Бо, сумуючи за господарями, Аліса ховалася в домі, тоненько повискувала, сподіваючись, що ті от-от повернуться. Перші дні вона вкладалася спати на одязі хазяїв, внюхувалася у такий знайомий запах людей. А коли вчувала постріли та вибухи, тікала з будинку, шукаючи тихого й безпечного місця. Дні спливали, а господарі все не поверталися.

Якось Аліса почула голоси. Але то були не господарі. Їх вона ні з ким би не переплутала. Можливо, вівчарка і не показалася б людям, але голод був сильнішим за неї. Отак її і знайшли.

Звідтоді вона стала жити з бійцями. І не просто перебувала поряд, а виконувала певні обов’язки. Незважаючи на свій чималенький вік, Аліса чесно допомагала солдатам. Охороняла місце розташування, ходила з ними у розвідку, навіть передавала інформацію: була такою собі поштовою вівчаркою.

А ще Аліса відчувала, коли комусь із бійців було тяжко на душі. Тоді вона приходила, сідала поруч, і просто сиділа. Напевно, думала про свою долю. Або, поклавши голову бійцю на коліна, тихенько сопіла. І тоді ставало легше, що якась жива душа тут, біля тебе, і їй теж несолодко прийшлося.

Отак і жили. Через деякий час солдати змінили місце розташування, Аліса, звичайно, теж переїхала. Звечора готувалися до наступу. Перевіряли зброю, відпочивали, набиралися сил. Аліса ходила поміж солдатів якась не своя. Чи щось передчувала, чи просто відчувала загальний настрій.

Зранку, ще тільки сонце встало, почали наступ. Алісу залишили у таборі, куди ж їй у бій. Наказали стерегти. Але тільки-но бійці зникли з поля зору, як Аліса покинула свій пост. Ні, вона не боялася, що її залишили знову. Вона відчувала, що потрібна тим хлопцям там. Досить близько рвалися снаряди, гупали постріли. Але вівчарка впевнено просувалася вперед. Ось уже й знайомі вулиці, стежечки, якими вона так часто бігала. Тепер вони чаїли в собі небезпеку. Тепер тут вже не було її господарів. Але були люди, яким вона завдячувала життям.

Ось! Біля одного з будинків Аліса побачила бійця. Він лежав поранений, а навколо літали кулі. Він у небезпеці! Підповзла до нього, схопила за руку й потягла звідти, у безпечне місце. Хлопець хоч і важко поранений, але зрозумів, куди його тягнуть, посміхнувся, прошепотів: «Дякую тобі, янголе!» Упевнившись, що боєць у безпеці, Аліса знов поспішила назад. Адже вона знала тут кожен куточок, тому легко й швидко знаходила безпечні місця.

Ще трьох бійців витягла вона з поля бою. Сховала там, де не долітали кулі та не рвалися міни.

Врешті бій скінчився. Не всі солдати повернулися живими. Але ті, кого витягла Аліса, вижили. З тих пір інакше як «янгол ти наш» її й не називали.

Проте бійці не втрачали надії на те, що справжні господарі Аліси живі. Тому за будь-якої нагоди повідомляли про те, що вона жива й знаходиться у них.

І от, одного чудового дня Аліса раптом відчула знайомий голос. Стрілою помчала туди. Точно!! Це був син господарів Іван. Дізнавшись про спасіння Аліси, він подолав сотні кілометрів, аби забрати її до дому, до її нового дому.

Якби тільки собаки могли говорити!!! Та глянувши на Алісу, можна було легко здогадатися про її відчуття. Вона, здається, літала від радості.

Ось і сумна мить прощання.

* Прощавай, наш янгол! Хай тобі щастить!

* Спасибі тобі за все, Алісо!

Дивні бувають долі у людей. Але й собакам часом випадає таке, що деяким людям і не снилося. Аліса втратила дім та господарів. Знайшла нових. І повернулася додому попри всі випробування.

Цікаво, а у собак теж бувають янголи-охоронці?

18.04.2017 в Одеському центрі професійно-технічної освіти відбулось  відкриття декади за професією «Оператор комп’ютерного набору» та виставка стінівок яку підготували учні групи № 6. Анонс декади був виголошений на лінійці центру.